Головна

  • Про нас
  • Справи
  • Члени
  • Новини
  • Рекомендації
  • Контакти
  • Пошук по справам

    Звернутись

     

     

     





    Рекомендація щодо застосування мов у медіа

    Поділитися

    Представники окремих національних медіагруп регулярно озвучують заяви про неконкурентність української мови / україномовного продукту. Зокрема, в  2019 р. телеведуча Оксана Марченко стверджувала, що нове мовне законодавство “позбавить українців доступу до світової науки”.[1] Нещодавно ж представниця каналу “1+1” Олена Єремєєва заявила: “Знайти тональність української мови, щоб глядач її сприймав, досить непросто. За нашими спостереженнями мелодрами українською мовою дивляться гірше, ніж комедії”.[2]

    Розглядаючи мовний аспект у медійній сфері, необхідно брати  до уваги низку факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

    І. Загальні міркування

    1.1. Українська мова (а, відповідно, й права україномовних) в минулому зазнавала систематичних утисків з боку імперського центру або ж держави-окупанта (Емський указ, Валуєвський циркуляр та ін.). В радянський період українська мова отримала офіційний статус поряд із російською, але фактичний статус російської був вищим як у мови міжнаціонального спілкування в СРСР і мови найчисленнішої мовної групи в межах Радянського Союзу, у тому числі внаслідок добре продуманих і де факто імперських політик вже радянського режиму.

    Тут необхідно також пам’ятати і про складне становище кримськотатарської мови, зокрема, внаслідок окупації Росією Кримського півострова.

    1.2. Відповідно до ст. 10 Конституції України українська мова є державною, держава забезпечує її всебічний розвиток і функціонування, але також гарантується вільний розвиток і використання російської та інших мов національних меншин. При цьому підтримка  державної мови є не лише одним із елементів реалізації загальних засад конституційного ладу, який підтримує єдність Українського народу, але також і засобом гарантування мовних прав україномовних громадян. На відміну від більш поширених мов (як, наприклад, англійської, французької чи тієї ж російської), які власне набули такого поширення внаслідок комплексних історичних обставин, включно з процесами колонізації та захопленням інших територій, українська мова наразі має офіційний статус лише в державі Україна, тобто лише Україна є місцем, де україномовні громадяни мали би користуватися усіма зручностями, що їх носій державної мови традиційно має у власній же  державі. Так, наприклад, було би дивно, якби італомовний італієць не почувався комфортно у публічній сфері в Італії, або ж німецькомовний німець – у Німеччині. Тобто законодавче регулювання в мовній сфері здійснюється не лише для забезпечення статусу державної мови, а й для забезпечення прав громадян, в яких українська є рідною мовою.

    Але, якщо в зв’язку з офіційним статусом української мови держава значною мірою зробила її мовою роботи державних органів та комунікації приватних суб’єктів із ними  або ж мовою освіти, то в контексті гарантування прав україномовних на вживання та особливо на отримання інформації рідною мовою українські уряди до останнього часу навіть формально не спромоглися на якісь суттєві кроки (попри агресивну політику РФ у справі просування поза її кордонами російської мови, яка була офіційно проголошена ще на початку 2000-х років). А прийняття в 2019 р. Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” в наших умовах ще не гарантує повної імплементації його положень.

    ІІ. Суб’єктивні фактори

    2.1. Дискурс навколо мовного питання часто містить оцінки дискутантів з приводу поширеності тієї чи іншої мови в Україні, зроблені на основі їхніх власних емпіричних спостережень у повсякденному житті. Але суб’єктивне коло спілкування й інформаційна бульбашка будь-якої особи не спроможні надати їй об’єктивну картину мовної ситуації по країні. Необхідно також брати до уваги значний відсоток громадян, які практикують двомовність (20-30% залежно від національності та середовища (вдома, на роботі)).[3] Тобто для носія певної мови його оточення і комунікація викривлює мовну ситуацію швидше саме на користь його мови (співбесідники переходять у спілкуванні з ним на його мову, при пошуку інформаційного чи розважального контенту особа вибирає продукцію саме своєю рідною мовою і т.п.). Таким чином, для російськомовних їхня мова виглядає більш поширеною, ніж українська.

    2.2. Окрім того, у тому, що стосується саме російської мови, необхідно зазначити, що російська мова традиційно має в Україні дві ролі: мова національної меншини та мова колишньої імперії. Імперські мови традиційно мають поширення та вплив на порядок потужніший, ніж мови колонізованих народів. Колонізація ніколи не відбувалася без культурного тиску та примусової асиміляції, які були і є важливими її інструментами. Приниження власної мови, культури та суспільства, а також орієнтація на мовний та культурний продукт колишньої імперії є нічим іншим як проявом постколоніального синдрому, який блокує становлення справжньої незалежності духу. Деякі українські медіа-менеджери та і звичайні громадяни у цьому зовсім не унікальні. Так само можна спостерігати, як, наприклад, у колишніх французьких колоніях Північної Африки, певні громади і досі надають перевагу як французькій мові у спілкуванні, так і отриманню новин із французьких медіа. Ситуація України є особливою у тому, що де факто війна за незалежність від колишньої метрополії триває і зараз, і мовне питання використовується у ній як цілком ефективна зброя. Так, для країни-агресора будь-які заяви про нібито “недорозвиненість” чи “недостатність” української мови є безцінним способом делегітимізації Української державності як такої, адже “недосконала” мова може породити тільки “недосконалу” державність і по суті неспроможну державу (failed state). Країна-агресор блискавично використає наш постколоніальний синдром, хворобливу культурну залежність від колишньої метрополії, жагу медіа менеджерів до легкого збагачення та сумніви у власній спроможності як для територіального, так і для духовного загарбання, адже без духовної колонізації зберегти завойовані території не буде можливим. У цей історичний період національні медіа мають докласти особливих зусиль для того, щоби не відігравати роль “корисних ідіотів” для підтримки та просування агресивних зовнішньо-політичних амбіцій Російської Федерації.

    2.3. Медіаменеджери, очевидно, вважають, що зміна мови медіа вплине на його аудиторію: внаслідок зміни (збільшення відсотка) мови телеканалу, радіо або друкованого видання певна частина аудиторії може “перетекти” до інших медіа, які відповідних мовних змін не запровадили. Але навіть якщо припустити, що такі побоювання мають підґрунтя, це не означає, що внаслідок зміни мови це медіа однозначно втрачає частину аудиторії, оскільки до нього зможе перетекти інший сегмент аудиторії, який орієнтується вже на нову мову цього медіа. При цьому цей процес є повільнішим, аніж описаний вище відтік аудиторії, адже для наявної на момент зміни мови аудиторії медіа така зміна є очевидною відразу, тоді як для потенційної аудиторії (яка, поки що, не споживає контент даного медіа) така наочність відсутня. Тому заяви про втрату аудиторії після зміни мови телеканалу можуть бути передчасними.

    Крім того, розглядаючи співвідношення української та російської мови, необхідно брати до уваги більший відсоток російськомовних та двомовних носіїв у великих містах та переважну україномовність містечок та сіл[4], що склалося зокрема і внаслідок процесів індустріалізації та пов’язаної з нею міграції за імперських та радянських часів. Для телебачення більш комерційно привабливою може вважатися саме міська аудиторія, а рейтинги телеканалів серед сільської аудиторії можуть навіть не вимірюватися, але якщо для телерадіомовлення використовується радіочастотний ресурс, наданий державою (див. детальніше ЗУ “Про радіочастотний ресурс України” та “Про телебачення і радіомовлення”), то при його використанні певні групи населення не повинні ставитися в привілейоване становище з огляду на комерційні міркування мовника, у той час як потреби інших суспільних груп ігноруються або ж маргіналізуються.

    2.4. Виготовлення інформаційної продукції певною мовою логічно передбачає залучення носіїв цієї мови. Якщо переважна більшість громадян України вважаються такими, що володіють державною мовою в обсязі, достатньому для її розуміння, то це ще не означає, що будь-хто, задіяний раніше в створенні інформаційної продукції російською мовою, зможе з такою ж ефективністю працювати над створенням україномовного продукту і робити це на тому ж якісному рівні.

    ІІІ. Об’єктивні фактори

    3.1. Згідно з даними загальнонаціонального дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» ім. І.Кучеріва спільно з  соціологічною службою Центру Разумкова в грудні 2019 року,  в тому, що українська мова є важливим атрибутом незалежності України, згоден 81% громадян, при цьому так вважають більшість опитаних у всіх регіонах України (напр., у Східному – 64%). Більшість громадян (79%) вважають, що в українських ЗМІ принаймні половина наповнення має бути українською мовою (53% згодні з цим безумовно і ще 26% – скоріше, так) з аналогічною переважаючою підтримкою в усіх регіонах.

    3.2.Ювал Ной Харарі у своїй праці “Людина розумна”[5] показує як домінування однієї соціальної групи над іншою, яке зрештою знаходить своє вираження в появі дискримінаційних законів (апартхейд, Емський указ тощо), спричиняє примусову маргіналізацію дискримінованої групи більшою чи меншою мірою. Внаслідок такої змаргіналізованості виникають культурні упередження в домінуючої соціальної групи щодо дискримінованої і вони надають раціональні, на перший погляд, аргументи для підтримання дискримінаційних законів та збереження змаргіналізованого стану дискримінованої групи. Це цілком застосовно й до мовної сфери, тобто прояви упереджень до тих мов, які зазнавали(-ють) дискримінації, на кшталт заяв про їхню неконкурентноспроможність порівняно з домінуючою мовою, відновлюють/посилюють цю дискримінацію.

    3.3. Дві мови, навіть подібні між собою, однаково різняться за своїми характеристиками як-то кількість слів і носіїв мови, розвинутість термінології в певній сфері, способи побудови мовних конструкцій тощо. Але також кожна мова є динамічною системою, що може змінюватися і розвиватися, а відмова від практичного застосування мови цілком логічно гальмує її розвиток у сенсі, зокрема блокування появи нового лексичного запасу для опису явищ сучасності.

    Усі ми добре знайомі із поширеними гумористичними упередженнями щодо різних мов, як-то: французька є мовою кохання, італійська – мовою музики, німецька лише для філософів, а англійська найкраща для бізнес листування. Втім, такі упередження прийнятні тільки якщо висловлюються у якості жарту, а як серйозне інтелектуальне твердження вони сміховинні. Адже кожен з тих, хто володіє більше, ніж однією мовою, добре знає, що у кожній мові є унікальні слова, які просто не мають прямого перекладу іншими мовами, а отже кожна з мов є багатою й особливою на свій лад. Саме тому збереження мовного різноманіття є важливим культурним завданням для людства, яке, на жаль, продовжує втрачати менш вживані мови.

    3.4. Об’єктивно російськомовний ринок інформаційної продукції й послуг є значно більшим за аналогічний україномовний внаслідок різниці в кількості носіїв цих мов. Завдяки цьому економічний ефект масштабу здешевлює виробництво російськомовного продукту й робить його виробництво комерційно привабливим в Україні. Проте національні медіа й виробники контенту поки що переважно й обмежуються виробництвом експортної продукції для РФ та країн СНД, ігноруючи решту світу, очевидно, не маючи сміливості конкурувати поза межами колишньої імперії. В той же час отримання доходів від експорту до РФ під час конфлікту з цією країною є певною формою хворобливої залежності від неї і веде до знецінення активів України у коротко-, середньо- і тим більше довготерміновій перспективі.

    IV.Незалежна медійна рада, з огляду на викладене вище, керуючись пунктом 4 Положення про Незалежну медійну раду, рекомендує медіа:

    [1] https://hromadske.ua/posts/druzhina-medvedchuka-pro-movnij-zakon-ukrayinciv-hochut-peretvoriti-u-plemya-3-go-sortu

    [2] https://www.bbc.com/ukrainian/51404360

    [3] http://razumkov.org.ua/uploads/article/NSD161_cat.pdf (Особливості ідентичності окремих мовних і національних груп, Центр Разумкова, Національна безпека і оборона, № 3-4, 2016, С. 95)

    [4] https://tinyurl.com/t593xlb (при цьому необхідно враховувати, що декларування української мови як рідної далеко не завжди передбачає її щоденне використання).

    [5] Ювал Ной Харарі. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Видання друге. 2018, Х., КСД,  С. 183.

    Інші рекомендації

    Рекомендація №12. Як висвітлювати кримінальні правопорушення

    Кримінальній тематиці в багатьох українських ЗМІ приділяється значна увага. При цьому далеко не завжди відповідні матеріали готуються з дотриманням прав підозрюваних, жертв правопорушень чи навіть самих журналістів. Повідомлення про злочини потребує особливої уваги, оскільки це чутлива тема. Поширена в медіа інформація може легко викликати страх, тривогу, упередження або порушити приватність особи. Зважаючи на це, Незалежна […]

    Рекомендація №11. Як журналісту зберегти професійну репутацію, працюючи в медіа, залежних від власника

    Протягом останніх років в Україні збільшують свій вплив медіа, які контролюють власники великих бізнесових і політичних груп або місцеві політики в регіонах. Водночас, як правило, відносини між інвесторами, топменеджментом і журналістами залишаються неврегульованими, а контент часто стає інструментом маніпуляцій, дезінформації чи пропагандистським знаряддям. Ця рекомендація в жодному разі не є закликом чи спонуканням журналістів до співпраці […]