Головна

  • Про нас
  • Члени
  • Новини
  • Справи
  • Рекомендації
  • Контакти
  • Пошук по справам

      Звернутись

      ПІБ скаржника
      Контактна інформація
      Чиї дії оскаржуються (журналіст, представник медіа, медіа)
      Короткий зміст оскаржуваного матеріалу
      Порушення або перелік порушень, які вбачає скаржник з матеріалу
      Пошта

      Додатки (скарга з усіма посиланнями на матеріали, які оскаржуються).

      Якщо відома інформація про те, чи зверталися до стверджуваного порушника із правом на відповідь чи правом на спростування – зазначити про це (додати копії звернення до стверджуваного порушника та відповіді на нього).

      Рекомендація № 15. Як посилатися на інформацію, взяту з інших медіа?

      Поділитися

      Нещодавнє дослідження American Press Institute продемонструвало, що аудиторія вважає матеріали надійнішими, якщо вони містять деталізовану інформацію щодо джерел, уможливлюють доступ до першоджерела та пояснюють причину поширення тих чи інших новин. Водночас самі медіа вважають, що розрізнення фактів та суджень, а також чітке посилання на джерело допоможуть боротися з дезінформацією. Однак чи завжди зазначення джерела інформації є панацеєю? Оцінімо українську практику перехресних посилань у медіа та з’ясуймо, чи досить просто додати посилання на матеріал іншого ресурсу.

      Українське суспільство вже, певно, встигло забути про ситуацію із заявою про відставку Андрія Богдана – ексголови Офісу Президента? Відставку, якої на той момент не було, але про яку на всі можливі лади повідомляли українські медіа. Іншими цікавими випадками є визнання української наймилозвучнішою мовою на конкурсі мов світу, а нашої гривні найкрасивішою паперовою валютою. Інформацію поширирюють циклічно багато різних медіа, тільки от ані конкурсів мов, ані змагань серед зовнішнього вигляду валют ніколи не проводили. Ще один приклад став епопеєю для українських медіа: десятки телеканалів та онлайн-ресурсів поширили історію про нашестя кульових блискавок в Україні, хоча ця інформація й була вигадана в межах кампанії з боротьби з дезінформацією «По той бік новин». З нещодавніх казусів не можна оминути історію з «Факультетом ТікТоку», який виявився звичайним факультативом, щоправда елемент дезінформації тут спровокувала сама презентація «факультету». Втім, до встановлення істини десятки медіа вже встигли поширити непідтверджену офіційними документами інформацію через популярність цієї теми. На противагу існують і менш райдужні приклади некоректного посилання журналістів на статті інших медіа. Прикладом слугує сумнозвісна ситуація в Кагарлику, про яку Незалежна медійна рада видала окремий висновок і де ім’я потерпілої, поширене в сюжеті ТСН, згодом було републіковане десятками інших медіа. В іншому випадку дослідження ІМІ показало, що медіа часто републікують чужі матеріали без належного зазначення авторства, позначення цитат та запозичень. 

      Висновок з усіх наведених прикладів один: українські медіа мають покращити роботу з джерелами інформації, напрацювати культуру добору та верифікації джерел і посилання на них. Особливо у випадках, коли відбувається посилання на інші медійні ресурси. До прикладу, американське Society of Professional Journalists внесло детальне регулювання роботи з джерелами до Кодексу етики. Серед основних вимог до журналістів варто виокремити: використання першоджерел, пріоритет якості інформації перед швидкістю, обов’язок надання відповідного контексту поширених даних, чітке зазначення джерела з наданням доступу до нього, якщо це можливо і релевантно. Втім, навіть таке керівництво стосовно роботи з джерелами не є вичерпним. Саме тому Незалежна медійна рада пропонує вашій увазі власні, дещо розширені рекомендації щодо належного посилання з боку журналістів на інші медіа та оригінальні джерела інформації.

      1. Джерела інформації. Загалом джерела інформації можна поділити на первинні та вторинні. Перша категорія охоплює дані / інформацію від безпосередніх фігурантів ситуації, про яку медіа повідомляє суспільству, оригінали документів, відеозаписи з місця події тощо. Друга ж стосується оцінювання первинних джерел з боку інших медіа, експертів, аналітиків, також вона охоплює і повідомлення від родичів безпосередніх учасників подій, копії документів тощо. Що стосується стандартів роботи з джерелами першої категорії, все є відносно очевидним: Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) неодноразово казав, що такі джерела інформації, як державні документи, є самі по собі надійними й достатніми для підтвердження певних фактів (див. Gorelishvili v. Georgia, §41). Тому єдине, що слід зробити журналісту – перевірити справжність документа, який потрапив до його рук (автентичність вебсайту, звідки взято інформацію тощо), а іноді сконтактувати з відповідним органом і підтвердити / уточнити інформацію.

      Робота з вторинними джерелами є дещо складнішою. До прикладу, у Verlagsgruppe Droemer Knaur GmbH & Co. KG v. Germany ЄСПЛ зазначив, що слід розрізняти типи джерел інформації, на підставі яких медіа повідомляє про можливий злочин чи обвинувачення. І якщо відкриті офіційні документи є однозначними й переважно неоспорюваними даними, то закрита інформація, поширена викривачами чи в режимі off the record, потребує додаткової перевірки й підтверджень. Ще одним прикладом є дослівне відтворення матеріалів, опублікованих на інших новинних ресурсах – як-от у справі Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine – що також потребує додаткових досліджень, адже рівень надійності ресурсів може суттєво різнитися. З цього приводу Крістіна Тардагіла, заступниця директора в International Fact-Checking Network, зазначила про особисту відповідальність журналістів за необережну републікацію неправдивої інформації з інших медіа чи сторонніх ресурсів. Така необережність у повідомленні сенсаційних новин часто призводить до поширення популярними медіа дуже небезпечних наративів (непрямі заклики до дискримінації, вплив на думку виборців, конспіративні теорії тощо), які згодом заповнюють собою весь інформаційний простір. Зокрема, десятки медіа перепоширюють інформацію, суттєво деформуючи її оригінальний зміст, часто підсилюючи негативні наративи, надаючи їм ще більше переконливості, а джерелу – надійності. Спростування і боротьба з такою шкідливою інформацією є надзвичайно складною, а часом просто неможливою справою. Аналогічні ризики виникають в разі републікації інформації, яку інші медіа отримали з анонімних джерел. У таких ситуаціях журналістам слід пам’ятати про можливість поширення недостовірних даних, маніпуляцій або несумлінності, а також організованого вкиду інформації з політичною чи іншою метою. 

      Крім цього, з надзвичайною увагою та обережністю необхідно ставитися до інформації, взятої із соціальних мереж. З одного боку, неодноразово зазначалося, що соціальні мережі допомагають медіа диверсифікувати джерела інформації та взаємодіяти з ними набагато ефективніше. Наприклад, з появою соціальних мереж з’явилось і явище громадської журналістики (англ. citizen journalism) – концепція, що захищає право пересічних осіб повідомляти інформацію в суспільному інтересі, поширюючи її журналістам, публікуючи її у вільному доступі у власних блогах чи сторінках соціальних мереж (як-от канали на YouTube у Cengiz and Others v. Turkey, §52). Втім, тут є і зворотний бік медалі – ненадійність соціальних мереж як джерела інформації. Дописи із соціальних мереж (навіть якщо вони створені з офіційних акаунтів посадовців, розміщені на сторінках державних чи комунальних органів) завжди можна видалити, виправити чи приховати, а листування в месенджерах – відредагувати. Ба більше, якщо акаунт не марковано відповідною позначкою верифікації, часто не можна офіційно довести ідентичність особи власника акаунту в мережі, що є досить небезпечним, адже це робить джерело інформації ненадійним. 

      Отже, слід з неабиякою обережністю ставитися до добору джерел не лише з погляду їхньої кількості, а й зважаючи на якість, можливість довести автентичність ресурсу, а також першоджерело інформації.

      2. Коли не варто посилатися на інформацію з інших медіа? Інколи встановлення автентичності джерела і надійності іншого медіа не досить для уникнення порушень. Це стосується випадків, коли інші медіа самі публікують контент із процедурними (неправомірне отримання інформації) чи змістовними (розкриття державної таємниці, мова ворожнечі, порушення приватності тощо) порушеннями.

      До прикладу, у вже згаданій вище ситуації в Кагарлику ім’я потерпілої було поширене в сюжеті ТСН, проте згодом численні медіа перепублікували цю інформацію на власних ресурсах. Аналогічна ситуація сталась і під час масштабного витоку персональних даних щодо імен та адрес осіб, хворих на COVID-19: численні медіа повідомляли про порушення, знову і знову перепоширюючи інформацію. Хоча, відповідно до позиції ЄСПЛ у Reinboth and Others v. Finland, немає особливої потреби зберігати в таємниці інформацію, яка вже відома і може бути доступна публіці (§87): це стосується лише випадків, коли дані належать до публічного інтересу і без них неможливо скласти повної картини щодо певного питання. Водночас у таких справах, як Aleksey Ovchinnikov v. Russia, що стосуються інформації про інтимне життя, неповнолітніх чи інші чутливі питання, ЄСПЛ визнав републікацію матеріалів іншими медіа такою, що завдала більшої шкоди фігуранту матеріалу, ніж якби матеріал поширило лише одне медіа (§51-52). Зокрема, суд наголосив, що, хоч інформація більше не була захищена як конфіденційна, вона все ще залишалась обмеженою для поширення як шкідлива для репутації та приватності особи (§49-50). Подібного підходу дотримуються і національні суди. Наприклад, у справі Douglas v. Hello! британський апеляційний суд зазначив, що під час публікації деяких видів персональних даних відбуватиметься постійне порушення права на приватне життя: кожен новий перегляд такої інформації користувачами становитиме нове втручання в приватність незалежно від того, що дані тривалий час перебувають у відкритому доступі. Як наслідок, медіа не варто перепоширювати чутливу інформацію, навіть коли вона нібито втратила конфіденційний характер, адже масове поширення все ще може завдати значної шкоди фігурантам матеріалу.

      Серед процедурних порушень найпоширенішим є одержання інформації неправомірним шляхом або ж поширення такої неправомірно отриманої інформації. З одного боку, ЄСПЛ з цього приводу зазначає, що використання прихованих камер для повідомлення інформації в суспільному інтересі не завжди становить порушення журналістських стандартів, адже виправдовується саме значним публічним інтересом (як сталося з розкриттям інформації про комерційні практики страхових агентів у Haldimann and Others v. Switzerland, §61). З іншого боку, в певних ситуаціях навіть суспільний інтерес не виправдовує поширення конфіденційної інформації. Наприклад, у Stoll v. Switzerland поширення дипломатичних документів зі стратегією міждержавних перемовин могло завдати більше шкоди, а отже збереження конфіденційності переважало над публічним інтересом в отриманні інформації. Аналогічна ситуація виникає в разі перехоплення розмов працівників поліції за допомогою спеціального обладнання (Brambilla and Others v. Italy). У таких ситуаціях журналісти виходять за межі своїх професійних обов’язків, порушуючи стандарти, а додатковий розголос подібної інформації може радше завдати шкоди, ніж принести користь суспільству. Якщо поліція регулярно вчиняє протиправні дії і про це відомо наперед, використання прослуховування чи інших засобів журналіста може бути виправдане, втім постійне прослуховування, щоб «щось знайти», цій меті не відповідатиме. Наприклад, в українському контексті поширення інформації про пересування військової техніки чи бойових одиниць однозначно спричинить значну шкоду для національної безпеки, хоча тема протидії збройній агресії Російської Федерації сама по собі є суспільним інтересом. Тому републікація подібних матеріалів свідчить радше про бажання медіа зловживати сенсаційністю теми, ніж діяти в публічному інтересі. Адже такий інтерес охоплює не лише право знати, а й право бути захищеним від порушень національної безпеки, публічного порядку чи дискримінації.

      Надзвичайно обережно слід ставитися до републікації новин, що описують випадки закликів до насильства, мови ворожнечі чи дискримінації. В таких ситуаціях медіа слід повідомляти, що вони не поділяють думки фігуранта матеріалу, а інформація поширюється лише для інформування. Крім цього, редакції мають обережно ставитися до перепоширення матеріалів, які містять зловживання свободою вираження поглядів: на такі матеріали не поширюється захист, встановлений стандартами свободи вираження поглядів, а тому медіа цілком можуть притягнути до відповідальності навіть за републікацію. Зловживання свободою вираження поглядів трапляється в разі заперечення, знецінення чи підриву фундаментальних прав. До цієї категорії, зокрема, належать:

      Отже, журналістам не варто републікувати матеріали, які можуть становити зловживання свободою вираження поглядів крім випадків, коли таке перепоширення націлене на критику діяльності іншого медіа та засудження порушень. Водночас саме по собі перепоширення для інформування про таку діяльність без надання негативної оцінки й її пояснення здатне радше нашкодити захищеним інтересам, ніж зробити внесок у суспільну дискусію.

      Аналогічного підходу слід дотримуватись у випадках, коли медіа поширює неповну інформацію: звичайна її републікація без доповнень і балансування становитиме порушення. До прикладу, у Lopes Gomes da Silva v. Portugal ЄСПЛ наголосив, що доказом дотримання журналістських стандартів стало те, що медіа опублікували власну критику політичних поглядів кандидата на виборах, проте водночас зробили посилання на статті в інших медіа, які містили альтернативний погляд. Коли ж матеріал є незбалансованим, републікація його може призвести до того, що аудиторія ознайомиться з фактами неповно і не зможе сформувати власну думку із суспільно важливих тем. Крім того, перепоширюючи інформацію на популярні та сенсаційні теми, медіа часто сприяють ще більшому розголосу і подальшому поширенню неповної та/або шкідливої інформації, у такий спосіб ще більше спотворюючи її зміст.

      Зрештою, актуальною лишається проблема републікації даних з ненадійних, сумнівних або маловідомих джерел. У Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine інформація була взята з новинного вебсайту. Відсутність прискіпливої перевірки даних заявники виправдовували тим, що онлайн-медіа мало дотримуватися журналістських стандартів. І хоча такий підхід жодним чином не знімає відповідальності з того, хто републікує інформацію, з надійними медіа справді може пощастити, й інформація буде правдива і повна. На противагу републікація із сумнівних новинних ресурсів набагато частіше загрожує перепоширенням дезінформації, маніпуляцій і шкідливої пропаганди. Наприклад, суспільний мовник Radio Television Republika Srpska републікував новини з анонімного вебсайту InfoSrpska, поширюючи дані, які фактчекери згодом назвали упередженими, неправдивими чи такими, що вводять в оману. Зокрема, яскравим прикладом стало поширення новини про те, що ветеран Самір Садікович був «командувачем 4-го батальйону з Бугойненської бригади армії Боснії», який разом з іншими «загартованими сербськими вбивцями» готувався до радикальних дій. Як згодом виявилося, 4-го батальйону ніколи навіть не існувало в тій бригаді. Проте матеріал швидко розлетівся, а от спростування виявилося зовсім недієвим. Саме тому у випадках, коли джерело видається надзвичайно сумнівним, а зробити перевірку заважає брак часу чи недоступність альтернативних ресурсів, медіа краще утриматися від републікації такого матеріалу. Аналогічного підходу дотримуються і британські журналісти, чий Кодекс правил для редакторів зобов’язує перевіряти якість інформації, її автора та суспільний інтерес. Інакше републікація з інших інформаційних ресурсів не може вважатися сумлінною.

      3. Якщо посилатися, то як? З’ясувавши, що матеріал не є зловживанням свободою вираження поглядів, а його републікація сама по собі не призведе до порушення закону чи журналістських стандартів, медіа може перепоширити такий матеріал. Проте і ця процедура має базуватися на дотриманні певних вимог. Вони поділяються на технічні (які стосуються легкої та комфортної ідентифікації читачем джерела) та змістовні (що стосуються змісту матеріалу, який перепоширює медіа).

      Ключовим правилом републікації є обов’язок поважати авторське право. Важливо пам’ятати, що, публікуючи інформацію, журналіст може підписувати її власним іменем або псевдонімом (Fatullayev v. Azerbaijan, §94-95), а отже в разі перепоширення матеріалу з наявним іменем автора слід згадати про нього. Крім цього, якщо з іншого матеріалу використовується не лише інформація про подію, а й особистий аналіз автора, про це слід окремо зазначити. Також варто правильно оформляти цитати, щоб згодом медіа не отримало звинувачень у плагіаті. Порушенням буде видалення водяних знаків, що посвідчують власність щодо зображення та прибирання інших ознак авторства. Зрештою, слід пам’ятати, що під час використання чужих матеріалів з медіа принцип сумлінного використання (англ. відповідник fair use) застосовується лише до републікації з метою інформування, критики чи якщо таке відтворення не заборонив автор. Водночас авторське право не захищає фактів, а тому просто републікація інформації про певну подію без індивідуального аналізу чи суб’єктивної думки автора, яка її супроводжувала, не буде порушенням. 

      Крім дотримання авторських прав слід пам’ятати й про форму, яку може мати посилання на чужий матеріал. Сьогодні для онлайн-медіа найпоширенішим способом посилатися на матеріали з іншого медіа є гіперлінк та скриншот, рідше використовуються виноски з повним описом даних джерела інформації. 

      Гіперлінки не вважаються повноцінною републікацією інформації, проте є радше закликом читача ознайомитися з повним матеріалом, розміщеним на іншому ресурсі (Magyar Jeti Zrt v. Hungary, §74). Водночас навіть якщо цитата з матеріалу є короткою і сама по собі може не містити порушення, а повний матеріал за гіперлінком його містить, то публікація гіперлінку може становити порушення за певних обставин. У вже загаданому Magyar Jeti Zrt v. Hungary притягнення до відповідальності за гіперлінк на YouTube інтерв’ю, яке виявилося дифамаційним, становило порушення статті 10 Європейської конвенції, а отже медіа було притягнуте до відповідальності за публікацію гіперлінку неправомірно. Втім, водночас суд розробив критерії, щоб з’ясувати, чи в інших випадках републікація та додавання гіперпосилань можуть бути  порушенням та призвести до відповідальності медіа. Отже, для того, щоб оцінити ступінь відповідальності медіа за публікацію гіперлінків на потенційно проблемні матеріали, необхідно брати до уваги такі критерії:

      Отже, якщо цитата є потенційно дифамаційною чи загалом є сумнів у повній легальності інформації, журналісту варто зазначити, що редакція може не поділяти цієї конкретної думки, а лише цитує експерта, першоджерело чи будь-яку іншу особу (Thoma v. Luxembourg, §64; Brunet-Lecomte and Others v. France, §47). Якщо поставити гіперпосилання і не зробити цього – може настати відповідальність. 

      Крім цього, іншою проблемою з гіперлінками є використання неправильного лінку. Наприклад, ІМІ в дослідженні вінницьких сайтів зазначив, що гіперлінк найчастіше переспрямовує на основну сторінку інформаційного ресурсу, а не на сторінку, де розміщено потрібний матеріал. Таке посилання, особливо в разі використання цитат, не можна назвати сумлінним. 

      Зі скріншотами все є дещо складнішим: якщо вони фіксують інформацію, взяту зі сторінки іншого медіа на Facebook чи каналу в Telegram, слід пам’ятати про можливість виправити дані чи видалити допис. Тоді звичайний скріншот не матиме підтвердження. Щоб медіа могло убезпечити себе від можливих звинувачень і водночас запропонувати читачам надійнішу інформацію, скріншот можна робити за допомогою сервісів Internet Archive чи Google Global Cache, що фіксують вміст вебсторінок в автономному режимі – фактично це є посвідченням змісту сторінки станом на конкретний момент часу. Ба більше, не слід посилатися на анонімні канали в соцмережах, адже перевірити особу автора чи надійність інформації майже неможливо.

      Крім способу посилання важливою є процедура добору джерел та оформлення матеріалу на основі даних, взятих з інших медіа. Одним з основних правил тут є неповторення порушень. Наприклад, якщо медіа републікує статтю з іншого ресурсу з метою розкритикувати її неправдивий, маніпулятивний чи дезінформаційний зміст, не варто повторювати шкідливі наративи. Слід відразу повідомляти правдиву інформацію, щоб новина не містила подвійних акцентів, а увага читачів не розподілялася між двома суперечливими тезами. Так, під час виборів у Техасі виборцям неправдиво повідомлялося, що вони можуть голосувати протягом двох днів, а не одного: це суттєво вплинуло б на розподіл голосів (адже першочерговою ціллю були прихильники демократичної партії). І таких прикладів поширення неправдивої інформації про день проведення виборів у Сполучених Штатах були насправді сотні. Проте найважливішою тут є модель поведінки виборчих комісій. Вони повідомляли на власному вебсайті про поширення фейків щодо дня голосування, але не розкривали їхнього змісту, зазначаючи лише єдино правильну дату, коли громадянам слід приходити на виборчі дільниці. Отже, читачі не запам’ятовують неправдивого повідомлення про дві дати, а автоматично орієнтуються на правильне число. Аналогічного підходу слід дотримуватися медіа в разі спростування неправдивих даних: можна дати гіперлінк на ресурс, де їх поширили, але не повторювати змісту (переважно це правило стосуватиметься коротких новинних повідомлень, а не великих аналітичних матеріалів).

      Також важливим правилом є перевірка джерел, на які медіа посилається. Навіть якщо інформацію взято з інших медіа, які в принципі мають дотримуватися стандартів журналістики. Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що вимога діяти сумлінно та надавати «надійну і точну» інформацію застосовна у всіх випадках, коли медіа створює матеріа, та незалежно від природи джерела інформації (Axel Springer AG v. Germany, §93; Fressoz and Roire v. France, §54; Stoll v. Switzerland, §103; Kasabova v. Bulgaria, §61, 63-68). Для цього медіа слід робити якомога повніше, але принаймні  достатнє дослідження певної теми й надавати інформацію, яка всебічно описує висвітлене питання. Саме тому посилання на одне джерело інформації може бути виправданим лише у випадках, коли воно є єдиним доступним для журналіста. В інших ситуаціях слід шукати додаткові джерела. Також знайдені джерела слід перевіряти на предмет маніпуляцій чи викривлення інформації (особливо коли вони самі не є першоджерелом). Це правило не має покладати надмірного тягаря на медіа з вимогою здійснювати фактчекінг кожного слова, проте передбачає перевірку ключових повідомлень та чітке їхнє передання під час републікації (Kącki v. Poland, §52). Верифікації водночас потребують і джерела візуального контенту. Особливо актуальним це є у світлі глибинних підробок (англ. deepfakes). Отже, медіа мають діяти сумлінно і дотримуватися принципів відповідальної журналістики.

      Незалежна медійна рада рекомендує:

      Інші рекомендації

      Рекомендація Незалежної медійної ради № 16. Як коректно інтерв’ювати постраждалих від війни

      Під час війни журналісти й журналістки висвітлюють багато чутливих тем і трагедій. Часто вони роблять репортажі з місць руйнації від ударів окупантів, із визволених від окупації територій. Журналісти говорять з людьми, вцілілими після воєнних злочинів. Людьми, що дістали поранення; людьми, що вціліли після сексуального насильства й тортур; людьми, що внаслідок ворожих обстрілів втратили своїх близьких, […]

      Рекомендація № 14. Як журналістам долати професійне вигоряння і формувати джерела підтримки

      Журналістика є однією з тих професій, що мають високий ризик вигоряння. Вигоряння — це систематична проблема, тому потребує систематичних рішень, які залежать від різних учасників процесу: від керівництва (редакції), колективу й самого журналіста. Поряд з тим, що професійне вигоряння є значною проблемою і може спричиняти труднощі у сфері фізичного та психічного здоров’я, негативно впливати на […]

      Рекомендація №13. Як писати про бізнес так, щоб це не було рекламою

      Медіа не слід відмовлятися від згадок про бренди й комерційні компанії, адже це важлива частина життя суспільства. Але є випадки, коли згадка торговельних марок перетворюється на приховану рекламу. Як відрізнити? Прихована реклама (джинса) — одна з наймасштабніших проблем українського медіапростору, що руйнує довіру між журналістами й аудиторією та позбавляє здорові медіа шансів на легальні рекламні […]