Рекомендація №12. Як висвітлювати кримінальні правопорушення
Твітнути
Поділитися
Поділитися
Кримінальній тематиці в багатьох українських ЗМІ приділяється значна увага. При цьому далеко не завжди відповідні матеріали готуються з дотриманням прав підозрюваних, жертв правопорушень чи навіть самих журналістів.
Повідомлення про злочини потребує особливої уваги, оскільки це чутлива тема. Поширена в медіа інформація може легко викликати страх, тривогу, упередження або порушити приватність особи.
Зважаючи на це, Незалежна медійна рада рекомендує медіа та журналістам дотримуватися низки рекомендацій.
1. Правила висвітлення злочинів варто обговорити в редакції. Журналіст не має залишатися сам на сам із проблемою, особливо якщо йому бракує досвіду чи вузькоспецифічних знань. Найтиповіші правила, базові терміни бажано зафіксувати в письмових внутрішньоредакційних документах (редакційні політики, настанови тощо).
2. Необхідно дотримуватися балансу між потребою аудиторії бути поінформованою та обов’язком не створювати паніку й не перетворювати стрічку новин на суцільну кримінальну хроніку. Це стосується як відбору тем для висвітлення, так і способу висвітлення. Ми рекомендуємо редакціям, щоби новини криміналу становили не більше ніж 5–10 % від усіх новин видання (окрім надзвичайних ситуацій та видань, що спеціалізуються на висвітленні кримінальних хронік).
3. Неприйнятним є використання журналістами емоційної лексики в новинах, особливо коли йдеться про висвітлення злочинів. Такий підхід може як підірвати довіру критично мислячої аудиторії до певного медіа, так і відлякати від вашого ЗМІ іншу частину глядачів /читачів, яка є вразливою або просто не хоче бачити значну кількість яскравого негативу в новинах. На додачу варто уникати надмірної гіперболізації, що може спотворити зміст інформації та створити хибне враження у читача. Дві машини, спалені за ніч у різних районах міста, не мають спричиняти появу заголовків про те, що «автівки палили по всьому місту». Медіям не зможуть закинути роздування страху і тривоги, якщо журналісти дотримуватимуться фактів і повідомлятимуть їх точно.
4. Матеріал, що висвітлює конкретний випадок правопорушення, має бути наповненим конкретикою,наскільки це необхідно для розуміння його контексту. Якщо достеменно відомо, що пограбування регулярно трапляються в конкретному районі, то про це варто згадати в матеріалі —така інформація попередить людей, які проживають у цьому районі, не турбуючи надмірно населення інших місцевостей.
5. При повідомленні фактів необхідно враховувати права осіб, про яких ідеться в матеріалі. Інформація про фізичну особу, яка фігурує в ситуації ймовірного правопорушення, може бути поширена за її згоди або в разі суспільної необхідності, коли право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її розповсюдження (ст. 296 Цивільного кодексу, ст. 29 ЗУ «Про інформацію» в редакції 2011 р.).
Якщо в повідомленні журналіста відсутні дані, які дозволяють ідентифікувати конкретну фізичну особу, то в такому разі її права не будуть порушені. Але слід мати на увазі, що ідентифікувати особу можна не лише за іменем із прізвищем, але й за фото, адресою та за іншими, більш специфічними ознаками, які можуть розкрити особу людини для певного кола її оточення (зокрема, сусідів по багатоквартирному будинку, колег по роботі, яким вона не хотіла би розкривати свою конфіденційну інформацію). Це зазвичай стосується повідомлення кількох фактів про людину в поєднанні, навіть без зазначення імені чи фото, як-от місця проживання /роботи, віку, медичного діагнозу тощо. Крім того, ступінь приватності може бути різна: до прикладу, сусіди можуть знати, що певна людина стала жертвою злочину, але це не підстава для розкриття її особи в медіа без погодження з нею. Адже медіа мають значно ширше охоплення аудиторії порівняно з кількістю сусідів.
6. Особливо уважним слід бути, подаючи інформацію про потерпілих від імовірного правопорушення. З одного боку, неприпустимо розкривати особу потерпілого, за винятком випадків, якщо він / вона цього бажають і усвідомлюють наслідки такого розкриття. Нагадуємо, що попри наявність бажання розкрити свою особу у пресі, особа може не розуміти всіх наслідків такої дії через перебування у стресі або простого незнання.
З другого боку, необхідно запобігати поданню інформації, яка стигматизуватиме потерпілих, частково перекладаючи на них вину за вчинене правопорушення. Так зване звинувачення жертви (англ. victimblaming) відбувається, коли на жертву (жертв) злочину, нещасного випадку або будь-якого виду насильства покладається повна або часткова відповідальність за вчинене щодо них порушення або нещастя, що з ними відбулося. Як правило, звинувачення жертви набуває форми расистських, сексистських і класистських тверджень. Детальні характеристики потерпілих бажано розкривати в аналітичних матеріалах, тобто без прив’язки до конкретної події правопорушення, та із залученням коментарів кваліфікованих і незалежних експертів з уникненням уже вказаного «звинувачення жертви».
7. Про смерть особи її родичі та близькі не повинні дізнаватися з новин у медіа. Перш ніж повідомити ім’я померлого, журналісти мають уточнити у правоохоронців або інших відповідних служб, чи поінформовані вже його родичі.
8. Окрім неприпустимості розкриття імен фігурантів кримінального провадження, варто звернути увагу на таке. Вказувати на расову, національну, релігійну належність імовірного правопорушника і т. п. варто лише в тому разі, якщо він оголошений у розшук правоохоронцями й відповідні ознаки є ідентифікуючими, тобто допомагають виявити цю особу. У протилежному випадку такі згадки сприятимуть підкріпленню поширених стереотипів та дискримінації захищених груп. Не варто згадувати про родинні чи службові зв’язки, участь у громадських організаціях, якщо такий факт не має явного стосунку до вчинення правопорушення.
9. Журналістські матеріали, що переповідають суто інформацію від правоохоронців, є однобокими. Очевидно, що не завжди можна знайти свідків події, потерпілих, а тим більше отримати коментарі затриманого / підозрюваного, притому що поліцейські повідомлення зазвичай досить знеособлені. Але потрібно шукати й намагатися подавати інші джерела додатково до правоохоронних органів. Це випливає з обов’язку журналіста дати своїй аудиторії якомога більше інформації. Варто залучати для коментарів незалежних експертів, як-откриміналістів, психологів, експертів зі сфери, в якій трапилося правопорушення та ін. У разі, якщо альтернативних джерел не знайдено або вони не бажають надавати інформацію, слід чітко зазначити про це в матеріалі.Сьюзен Чіра, головна редакторка проєкту«Маршалл», цифрового новинного сайту, який зосереджується на системі кримінального правосуддя, прокоментувала для TheWashingtonPost:«Основним [журналістським] принципом має бути: поводитися з поліцією як із будь-яким іншим джерелом, із тим самим ступенем скептицизму, як ви ставитеся до будь-якого іншого джерела інформації».
10. Журналісти можуть стикатися з випадками, коли їх просять або від них вимагають спотворити або не розкривати певну інформацію в матеріалі. Спотворення є неприпустимим навіть на прохання правоохоронців: зрозуміло, що їхнім завданням є розкриття злочину, але медіа в такій ситуації може втратити довіру аудиторії, тому в даному випадку інтереси правоохоронців та журналістів не збігаються.
Прохання правоохоронців про неопублікування певної інформації, яке має допомогти розкрити злочин, слід розглядати редакцією з урахуванням усіх вагомих аспектів та можливих наслідків такого потенційного кроку. У разі згоди на пропозицію правоохоронців, їх потрібно поінформувати, що це стосується лише неподання в матеріалі конкретних аспектів події. Редакція сама повинна контролювати контент, який вона подає аудиторії.
Також редакція може отримати від правоохоронців вимогу не оприлюднювати певну інформацію, яка є таємницею слідства. Це передбачено ст. 222 Кримінального процесуального кодексу і за розголошення відомостей досудового слідства встановлено кримінальну відповідальність, тому в таких випадках у журналіста /редакції немає вибору. Але насамперед редакції варто чітко з’ясувати: ідеться про неформальне прохання правоохоронців чи про офіційну вимогу за ст. 222 Кримінального процесуального кодексу.
11. Потрібно пам’ятати, що основною функцією журналістики є подання своїй аудиторії якнайповнішої інформації, а не знаходження правопорушника, доведення його вини (це функція правоохоронців). Допомога в розкритті правопорушення з боку медіа має надаватися без очевидної шкоди для основної суспільної функції журналістики. Часто журналісти ставляться до своєї роботи як до виправлення того, що вважають суспільними вадами, відсуваючи на другий план свій обов’язок інформувати аудиторію повно й збалансовано і натомість просуваючи певну точку зору. Виходячи з цього, журналісту варто утримуватися від просування якогось суб’єктивного погляду на подію, який вважається ним правильним і вартим відстоювання (зокрема щодо (не)винуватості певної особи, навіть якщо підкреслено, що це суб’єктивна точка зору).
12. Якщо поліція назвала ім’я затриманого /підозрюваного /обвинуваченого, то в такому випадку подання його точки зору вимагають ще і професійний стандарт збалансованості та принцип гарантування неупередженості суду. Якщо затриманий чи підозрюваний (його адвокат) відмовилися від коментарів, про це необхідно зазначати в матеріалі. Наприклад, у справі FluxandSamson v MoldovaЄСПЛ підкреслив, що інформування читача про позиції всіх сторін є проявом добросовісної діяльності, що суголосно принципами відповідальної журналістики[1]. Журналісти можуть із власної ініціативи розкрити особу, яка, ймовірно, вчинила правопорушення (зазначивши її процесуальний статус у кримінальному провадженні), лише якщо для цього є переважаючий суспільний інтерес, наприклад, це публічна особа — політик, відомий актор, спортсмен тощо.
13. Необхідно належним чином розділяти особу затриманого /підозрюваного /обвинуваченого та його родину. Згода першого фігурувати в матеріалі ЗМІ не означає автоматичної згоди його родини на те ж саме. Згоду необхідно отримувати в кожного особисто, а також зважати на те, що ступінь обізнаності й розуміння наслідків появи в медіа в різних членів родини може бути різним, тому не для всіх із них це рішення без належного його роз’яснення може виявитися повністю усвідомленим.
Крім того, необхідно зважати на те, що внаслідок непродуманого висвітлення події в медіа родина затриманого/підозрюваного/обвинуваченого може зіткнутися з незаслуженим громадським осудом чи навіть цькуванням. Особливо тяжкі наслідки це може мати для повноцінного розвитку неповнолітніх.
14. Порушенням етичних вимог буде надання матеріальної винагороди фігурантам кримінального провадження в обмін на їхні розповіді про подію, оскільки особи з низькими доходами можуть спокуситися на такі пропозиції всупереч своєму бажанню зберегти відповідну інформацію конфіденційною.
15. Особливо уважними слід бути при поданні інформації, коли у справі щодо протиправного діяння фігурують діти (як у ролі потерпілих, так і правопорушників). При отриманому дозволі батьків чи осіб, що їх замінюють, на розкриття особи правопорушника віком 14–18 років, редакція сама має оцінити, чи розголошення інформації про них не суперечить їхнім інтересам. Адже батьки також можуть зашкодити інтересам власних дітей, надаючи відповідну згоду внаслідок шокового стану, нехтування своїми обов’язками стосовно дітей або незнання специфіки інформаційного середовища чи певних аспектів особистого життя підлітка.
Якщо висвітлюється справа про зґвалтування або інший подібний злочин щодо неповнолітнього, то ім’я дитини не може розкриватися за жодних обставин. Те ж саме стосується імені малолітнього (до 14 років), який у будь-який спосіб пов’язаний із будь-яким протиправним діянням (як правопорушник, потерпілий, свідок).
16. Неупередженість правосуддя забезпечується не лише складом та якістю суду, дотриманням законодавчих вимог до судового процесу. В окремих випадках суд може опинитися під тиском громадської думки щодо (не-)винуватості підсудних, яка сформувалася завдяки однобокому поданню у пресі інформації про ймовірне правопорушення. З одного боку, варто усвідомлювати, що «суди не можуть існувати у вакуумі», а отже судовий процес, що триває, не має слугувати абсолютною перешкодою для дискусії щодо кримінальної справи у медіа та особливо у спеціалізованих виданнях. Зокрема, у справі SundayTimes v theUnitedKingdom ЄСПЛ зазначив, що необхідність поширювати інформацію щодо кримінального процесу ґрунтується не лише на бажанні медіа поширювати матеріали такого характеру, а й на праві аудиторії отримувати інформацію[2]. З іншого боку, як зазначає ЄСПЛ у своїй подальшій практиці, необхідність висвітлення кримінального процесу в жодному разі не має відкривати можливості для узурпування журналістом ролі суду. Зокрема, медіа, яке повідомляє про факт відкриття кримінального провадження, не має права називати підозрюваних винуватими, тим самим виносячи особі вирок замість суддів. Так, у справі Worm v Austria, Суд постановив, що «громадськість звикає до регулярних видовищ псевдосудових процесів у медіа, що в довгостроковій перспективі може мати жахливі наслідки для визнання судів належним майданчиком для встановлення вини або невинуватості особи у кримінальному процесі»[3]. Крім цього, варто пам’ятати, що подібними діями медіа може погіршити свою репутацію, справляючи враження власної некомпетентності в питаннях, що охоплюються поширеними матеріалами.
Для запобігання цьому журналісти мають збалансовано й точно подавати інформацію про розслідування та судові процеси. Зкомунікувати із затриманою особою може бути зовсім нелегко, але практично в кожної з них є адвокат, із яким легше зв’язатися(порівняно з особою, що перебуває в місцях обмеження або позбавлення волі). Також можна вважати, що право редакції /журналіста подавати власну думку в аналітичному матеріалі щодо ймовірного правопорушення в цих випадках є вужчим і не має стояти на заваді провадженню справедливого судового процесу. З тих же причин не можна називати особу «грабіжником», «убивцею», «ґвалтівником» тощо без вироку суду.
Журналісти в жодному разі не повинні порушувати презумпції невинуватості, тобто ідентифікувати особу в той чи інший спосіб як винувату в учиненні правопорушення до винесення відповідного судового рішення щодо вини цієї особи. Це правило є жорстким для випадків, коли правопорушення розслідується правоохоронними органами або справу по ньому вже передано до суду.
Воно діє навіть якщо особу вже назвали винуватою певні посадовці: міністр внутрішніх справ, прокурор, президент та інші — до винесення судом вироку це буде порушенням презумпції невинуватості та Конституції України. Відповідні слова посадовців можна зацитувати, але зазначивши при цьому про відсутність наразі судового вироку та окресливши позицію особи, чиїм діянням надаватиме оцінку суд (або її адвоката).
17. Потрібно також точно передавати юридичні терміни, які описують статус особи. Згідно зі статтями 42-43 Кримінального процесуального кодексу:
Підозрюваним є особа, якій у порядку КПК повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом.
Обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в належному порядку.
Виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.
Засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, щодо якого набрав законної сили обвинувальний вирок суду.
18. Для обмеження ймовірності появи неточностей, намагайтеся отримувати інформацію із якомога більшої кількості джерел. При зборі інформації про ймовірний злочин журналіст природно стикається з тим, що джерела інформації є заангажованими. Крім того, багато осіб могли перебувати у стані сильного душевного хвилювання на момент події, що перешкодило їм зафіксувати в пам’яті певні її аспекти або поглянути на неї відсторонено. Якщо повідомлення від різних джерел, сторін кримінального провадження суперечать одне одному, необхідно подавати дві (чи більше) наявні версії того чи іншого аспекту події, вказуючи, хто якої з версій дотримується. Це правило кореспондує з концепцією «обов’язків і відповідальності» (dutiesandresponsibilities) журналістів, що передбачає перевірку фактичних тверджень шляхом здійснення дослідження в належному обсязі (reasonableamountofresearch)[4], а отже опрацювання всіх можливих джерел інформації й надання збалансованого матеріалу.
19. Якісне висвітлення випадків правопорушень вимагає наявності в журналіста певних фахових знань: теорії й практики кримінального процесу, роботи правоохоронних органів. Це не означає, що журналіст повинен мати базову юридичну освіту, але в редакції більш досвідчені колеги мають допомагати початківцям, зважаючи на серйозність кримінальної тематики.
20. Медіа можуть повідомляти інформацію, надану їм представниками кримінального світу, за умови її повної перевірки з необхідним рівнем скептицизму та іншого опрацювання. Медіа не мають подавати інформацію так, ніби кримінальний спосіб життя схвалюється чи навіть героїзується тощо.
21. Нагадуємо журналістам (і особливо редакціям), що при роботі з тематикою правопорушень слід дбати про безпеку. Редакції краще не давати журналістові завдання з цієї сфери, якщо вона не в змозі забезпечити йому належний рівень захисту, аніж наражати на ризик його здоров’я чи навіть життя.
[1] Flux and Samson v Moldova, App no 28700/03 (ECtHR, 23 October, 2007), para 26.
[2]Sunday Times v theUnitedKingdom, App no 6538/74 (ECtHR, 26 April 1979), para 65
[3]Worm v Austria, App no 22714/93 (ECtHR, 29 August 1997), para 54
[4]Dorota Kania v Poland (No. 2), Appno 44436/13 (ECtHR, 4 October 2016), para 65
