Головна

  • Про нас
  • Справи
  • Члени
  • Новини
  • Рекомендації
  • Контакти
  • Пошук по справам

    Звернутись

     

     

     





    Рекомендація № 10. Як запобігати мові ненависті проти захищених груп та стереотипізації в медіа

    Поділитися

    Свобода вираження поглядів захищає не лише нейтральні чи позитивно сприйняті ідеї, а й ті, що можуть образити, шокувати або стривожити державу чи будь-яку групу населення[1]. З часом можливість стимулювати бурхливі публічні дискусії провокативною мовою сформувалась у так зване право образити (right to insult).

    Відповідно до міжнародного права, свобода слова регулюється в масштабах планети: Міжнародним пактом про громадянські й політичні права, Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, а також Загальною декларацією прав людини як актом м’якого права. Європейська регіональна система захисту прав людини встановлює подібне регулювання в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Із правових положень цих документів випливає, що по один бік спектру опиняються висловлювання, які підбурюють до геноциду чи дискримінації, спонукають до насильства і які мають бути обмежені й карані. З іншого боку спектру — висловлювання, які ображають, шокують і тривожать[2], проте є прийнятними в суспільстві. Межа між прийнятним провокативним і неприпустимим дискримінаційним розмивається, а отжеіснує потреба огляду правової та журналістської практики в цьому питанні.

    Свободу вираження поглядів не слід тлумачити як свободу розпалювання ворожнечі або ж сприяння расовій ненависті, дискримінації чи насильству. Однак боротьба з расизмом, ксенофобією та пов’язаною з ними нетерпимістю мають врівноважуватися з необхідністю реалізації та захисту свободи вираження поглядів. Мові ворожнечі, зокрема в інтернеті, можливо протистояти не цензурою, а забезпеченням вільного доступу до інформації, яка викриває ці ідеї такими, якими вони є[3]. З іншого боку, так званий вільний ринок ідей» не надто ефективно працює задля нівелювання небезпечних наративів у ситуації, коли такі наративи вже є поширеною чи навіть домінантною думкою в суспільстві[4]. Дієвою альтернативою для часткового вирішення цієї проблеми онлайн є своєчасне реагування на порушення з боку інтернет-посередників, онлайн-медіа та інших акторів (у режимі скарг тощо)[5]. Це дозволяє, з одного боку, реагувати на неправомірний контент постфактум, а не встановлюючи попередні фільтри (які можуть автоматично відфільтровувати й цілком дозволений контент), а з іншого — діяти на підставі негативних реакцій і занепокоєння самого суспільства:якщо виникає скарга на певний тип контенту, отже існує ймовірність, що оскаржуване висловлення перейшло допустиму межу та може порушувати права конкретної суспільної групи чи особи.

    Роль журналіста в суспільстві – презентувати правду. Журналісти мають уникати однобічного висвітлення подій. Слід надавати повну інформацію й дозволяти публіці /аудиторії самостійно приймати рішення й формувати судження. Однак постає запитання, як подавати й балансувати дискримінаційні висловлювання публічних людей або ж уникати надмірного спрощення, поляризації чи стереотипізації певних груп населення. У цей момент питання переходить у площину журналістської етики й вимагає не лише рекомендацій правового характеру.

    Люди схильні звертати більше уваги та запам’ятовувати погані події (negativitybias). Саме тому публікації, що містять насильство чи агресію,більше впливатимуть на формування нашої свідомості. Більшу небезпеку в таких ситуаціях становлять висловлювання, які закликають до дискримінації, насильства та /або нетерпимості, – мова ворожнечі. Сутність мови ворожнечі визначає найважливіший чинник: вона ґрунтується на таких явищах як соціальні стереотипи, негативні упередження й дискримінація. Вона є частиною ширшого і складнішого феномену — комунікації, заснованої на упередженнях і дискримінації[6]. Часто така комунікація виражається в непрямих формах, де в іронічному ключі з негативними конотаціями може формуватися образ «іншого»й полярно — образ привабливого і правильного. Відстежується та розвивається протиставлення «ми» та «інші», а також спрощення ситуації.

    Для спрощення часом використовуються стереотипи — набір ознак, установлений шаблон мислення, який дозволяє уявляти собі людей, які належать до іншої групи. Зі стереотипів формується упередження — негативне ставлення до будь-якої групи. Призначення таких механізмів у роботі людського мозку очевидне: навіщо щоразу починати вивчати якусь групу наново, якщо можна «завантажити» стандартний пакет характеристик групи. Проблема цієї схеми в тому, що надмірне спрощення та упередження створює чорно-білу картину сприйняття («всі вони хороші» або ж «усі вони погані», що ніколи не буває правдивим), не враховує відмінностей усередині групи, а також погано пристосовується до часових і просторових змін. Приміром, це можна помітити в мультиках Disney, знятих у XX столітті, які містять стереотипи про роль жінки та її цілі в суспільстві, расизм чи токсичні стосунки. Платформа Disney+ зараз додала дисклеймери, в яких попереджає про вміст згаданих продуктів.

    Стереотипи та упередження часто можна знайти в рекламі: токсична маскулінність у рекламі Gillette, расизм у рекламах Volkswagen чи Dior, або серпнева реклама рівненської піцерії з об’єктивізацією жінок, сексизмом та расизмом. Нарешті, дискримінація – це несправедливе ставлення до людей через те, що вони є членами певної (захищеної) групи. Дискримінація часто позиціонується як поведінкова сторона упереджень[7].

    У цифрову еру проблема відповідальності та надійності у використанні інформації стосується не лише журналістів. У період, коли індивіди можуть вільно комунікувати із широкою аудиторією, певна відповідальність покладається не лише на медійних професіоналів. Публічні особи, включаючи політиків, повинні усвідомлювати, що вони відіграють провідну роль у викритті та протидії нетерпимості й дискримінації, включаючи мову ворожнечі.

    Антидискримінаційне законодавство, яке криміналізує мову ненависті проти захищених груп, досить поширене й може застосовуватися до політичних виступів. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» захищає від відповідальності редакцію та журналістів у випадку дослівного відтворення публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень. У справіFeret v. Belgium[8] суд встановив, що в разі расистського чи ксенофобського дискурсу повідомлення, висловлене у виборчому контексті членом парламенту, має більший резонанс і, очевидно, ще більше підбурює до ненависті. Більше того, суд наголосив, що для політиків надзвичайно важливо уникати публічних коментарів, які можуть сприяти нетерпимості. Їхній обов’язок — захищати демократію та її принципи, оскільки кінцевою метою було саме виконання обов’язків як управлінця, а не лише політика, що веде виборчу кампанію. Аналогічного висновку ЄСПЛ дійшов і у справі LePen v. France, підкресливши, що впливовість та статус промовця роблять дискримінаційні наративи та мову ворожнечі ще небезпечнішими, адже легітимізують подібні погляди в очах аудиторії[9]. Відповідно, в разі, якщо медіа посилається на висловлення політиків, які по суті є зловживанням свободою вираження (і таке посилання робиться в нейтральному ключі, без засудження чи відсторонення від змісту висловлювання), то така трансляція дискримінації та нелегальних закликів сприяє більшому сприйняттю суспільством подібних поглядів і створенню ґрунту для підтримки негативної риторики відносно вразливих соціальних груп.

    Тож редактори й журналісти мають бути вкрай обережними, цитуючи дискримінаційні заяви публічних осіб, у тому числі й політиків. У таких ситуаціях необхідно збалансовувати суперечливі вислови, надаючи загальний контекст ситуації та пояснюючи обставини, за яких особа використала це судження.Так само важливо представляти думку незалежних експертів та належним чином відповідати на дискримінаційний дискурс. Такі ситуації потребують активного обговорення, в тому числі енергійного оскарження дискримінаційних заяв. Фанатична мова викривається ширшим обговоренням, яке засуджує фанатизм (Bigoted speechis exposed by more speech that decries bigotry)[10]. Ба більше, важливим є самодистанціювання медіа від змісту висловлювань, зроблених третіми особами, в разі якщо журналіст усвідомлює чи припускає ймовірність їхньої нелегальності. Наприклад, у справі Jerslid v. Denmark ЄСПЛ зазначив, що висвітлення суспільно важливої дискусії, яка зачіпає теми ксенофобії та дискримінації, а також радикальних поглядів, є допустимим саме по собі[11]. Однак при зображенні такого дискурсу важливо уникати популяризації расистської риторики. Незалежна медійна рада рекомендує у випадку цитування дискримінаційних висловів публічних осіб збалансовувати висловлене, пояснюючи контекст ситуації та враховуючи думку групи, проти якої використана фраза. Для цього необхідно врівноважувати сказане коментарями експертів, представників відповідної групи та надавати загальний контекст проблеми: описати ситуацію, пояснити небезпеку дискримінації. Це стосується й інтерв’ю, де на дискримінаційні вислови респондента журналіст має активно відповідати, опонувати й засуджувати.

    Проблема нетерпимості в полікультурному суспільстві, яку висвітлюють медіа, має вирішуватися професійними практиками, що просувають культуру толерантності. У відповідній Рекомендації Ради Європи[12] пропонується кілька способів вирішення проблеми. Перший – навчання. Школам журналістики корисно запроваджувати спеціалізовані курси, що допоможуть розвинути професіоналізм журналіста, який враховуватиме чутливі дискримінаційні аспекти в інформуванні. Це забезпечить багатоетнічне та полікультурне висвітлення подій, що відбуваються в суспільстві. Подальше відповідне навчання всередині редакцій або можливості навчатися ззовні для працівників сприятиме дотриманню професійних стандартів стосовно толерантності й терпимості. Другий спосіб – розробка детальних внутрішніх політик. Для медіа, які вже мають досвід у темі висвітлення дискримінації, корисно систематизувати здобуті знання у практичні алгоритми дій журналіста чи редактора. Такі політики мають охоплювати: особливості повідомлень про факти дискримінації й насильства в медіа, виважені звіти про ситуації напруженості між громадянами, заборону принизливих стереотипних упереджень у публікаціях чи аудіовізуальних матеріалах. До таких політик слід також включити необхідність оцінки індивідуальної поведінки людини, не пов’язуючи її із приналежністю до певної групи там, де це не має вирішального значення та необхідності; обов’язок відображати культурні, етнічні чи релігійні спільноти збалансовано та об’єктивно, висвітлюючи їхні точки зору та світогляд. Для телерадіоорганізацій — вимога напрацювати такі політики передбачена законом[13]. На практиці редакційні статути стали радше формальністю, аніж практичним посібником, який може дати відповіді на неоднозначні етичні питання.

    Незалежна медійна рада рекомендує для медіа самостійно напрацьовувати внутрішні стандарти, які відповідають визнаним міжнародним практикам щодо висвітлення випадків дискримінації чи нетерпимості, та стимулювати навчання своїх працівників у цій сфері.На жаль, дуже часто медіа є співучасниками процвітання нетерпимості та невігластва, що створюють справжню небезпеку для вільного суспільного розвитку. Щоб відповідати правовим та етичним стандартам, журналісти мають усвідомлювати, що незнання та некоректна оцінка різних культур, традицій та вірувань у медіа призводять до стереотипів, що підкріплюють дискримінаційні установки. Вони також повинні усвідомлювати вплив своїх слів та образів, враховуючи глибоко вкорінені страхи і тривоги, що традиційно наявні у громадах та суспільстві.

    Український Кодекс журналістської етики забороняє дискримінацію[14] через стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні вподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу. Необхідно утримуватися від натяків або коментарів, що стосуються фізичних вад чи хвороб людини, уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики (принцип 15). Інші принципи журналістської етики, які регулюють питання етичного висвітлення захищених груп, – повага до приватного життя, публікація об’єктивної[15] та повної інформації про факти й події, збалансованість, заборона фальсифікувати зміст редакційною обробкою. Зрозуміло, щозгадані принципи діють у комплексі, проте все ж повністю не можуть охопити різноманіття, яке існує в суспільстві. Формулювання, використане в Кодексі, майже повністю дублює текст статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, крім одного важливого критерію. Конвенція залишає перелік підстав для дискримінації відкритим, а в Кодексі перелік захищених груп є вичерпним. Таке формулювання може не відображати об’єктивну реальність, втрачаючи гнучкість до суспільних змін. Це стосується, наприклад, заборони дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності людини. Тема мови ненависті проти ЛГБТК+ спільноти розглядалася Європейським судом з прав людини у справах Liliendahl v. Iceland, Vejdeland and Others v. Sweden[16]. У справі Vejdeland and Others v. Sweden суд не встановив порушення свободи вираження поглядів у покаранні заявників за поширення листівок, що засуджують гомосексуальність. Суд підкреслив, що листівки розповсюджувались у шкільних шафах учнів, які у вразливому та чутливому віці та які не мали можливості відмовитись отримувати ці листівки (п. 56). У випадку Liliendahl v. Iceland суд вказав, що наведені у справі зневажливі коментарі про гомосексуальних людей не становили найтяжчу форму мови ненависті, яка являє собою, по суті, зловживання правами, відповідно до статті 17 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, і не підпадає під захист, встановлений статтею 10 Конвенції, що захищає свободу вираження поглядів. Проте суд додає, що дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації є такою ж серйозною, як і дискримінація за ознакою раси, походження. Окрім цього, образливі коментарі заявника не були внеском у суспільну дискусію, в контексті якої скаржник їх написав. Саме тому суд встановив, що покарання за такі коментарі не є порушенням свободи вираження заявника, будучи законним, відповідним меті та необхідним у демократичному суспільстві.

    Незалежна медійна рада пропонує колегам із Комісії журналістської етики допрацювати формулювання принципу 15 Кодексу журналістської етики, а для медіа НМР рекомендує уникати будь-яких форм дискримінації у своїх публікаціях чи програмах. Це стосується як збалансованого висвітлення контексту ситуації, так і використання толерантних формулювань у своїх текстах. У випадку з темою ЛГБТК+ спільноти журналістам слід уникати фраз «нетрадиційна сексуальна орієнтація», використання суфіксів -іст чи -ізм, визначаючи гомосексуальних людей. Ці суфікси – пережитки часів, коли таке явище вважалося хворобою та кримінально переслідувалось. Україна у 1991 році вилучила добровільні одностатеві стосунки дорослих людей із Кримінального кодексу, а World Health Organization у 1994 році виключила гомосексуальність із переліку хвороб (МКХ) і зазначила, що гомосексуальна орієнтація є одним із варіантів серед різноманіття сексуальностей[17].

    Також важливо пам’ятати, що, відповідно до практики ЄСПЛ[18], сексуальна орієнтація відноситься до сфери приватного життя, тому висвітлення цього питання в контексті політичних дискусій, під час обговорення передвиборчих програм, громадянських позицій чи будь-яких інших тем, що прямо не стосуються орієнтації людини, є недоречним, адже це може становити втручання у приватне життя.

    Іншим питанням, вартим розгляду, є висвітлення теми гендерної рівності в медіа. Гендерний проєкт моніторингу медіа[19] з 1995 року досліджує присутність жінок на радіо, телебаченні та у друкованих новинах. Перше дослідження, проведене в 71 країні світу, показало, що лише 17 % суб’єктів новин — людей, із якими беруть інтерв’ю або про яких ідеться в новинах, — жінки. Новини частіше подавали жінки, але все ще нечасто йшлося про жінок у сюжетах. Дослідження 2015 року показало, що світ, про який розповідається в новинах, все ще залишається переважно чоловічим. Це може проявлятися й у використанні стереотипних ролей чоловіка й жінки в суспільстві для публікацій. Крім цього, проблемою є не лише низька згадуваність про жінок у медіа, а й невисока якість такого контенту. Наприклад, міжнародні організації при аналізі реакцій українського суспільства на постать Тимошенко зазначають, що «українська преса та медіа витратили набагато більше часу обговорюючи зміну зачіски екс-прем’єр-міністра Тимошенко, ніж її роль в політичній кризі, що супроводжувала вотум недовіри до парламенту»[20]. Зокрема, неодноразово наголошувалося, що неправильні акценти при висвітленні в медіа політичної, соціальної та інших видів діяльності жінок призводять до ще більшої стигматизації ролі жінки. Це хоч і не завжди має характер відверто дискримінаційних висловлювань, однак є, щонайменше, неетичним і дисбалансованим висвітленням суспільно важливої інформації.

    Ще однієї проблемою, вартою згадки, є тема сексуальних домагань та / або об’єктивізації жінок чи чоловіків (зображення людини лише як об’єкта сексуального бажання) у пресі, телебаченні, рекламі. Про це свідчить український рух #яНеБоюсьСказати і його пізніший світовий аналог #MeToo, де люди розповідають історії про випадки домагань (за два роки лише Twitter зібрав 24 мільйони дописів). Інший приклад — сексуальні домагання до жінок та використання свого професійного становища керівництвом, щоб отримати сексуальні привілеї, на телеканалі FoxNews. В українському контексті постає питання не лише присутності жінок у медіасередовищі чи можливості їхнього кар’єрного зростання, а й узагалі дослідження в Україні питання гендерної рівності в медіа та медіаорганізаціях. Не менш важливим аспектом є питання гендерної справедливості в контенті, який продукує медіа.

    Незалежна медійна рада рекомендує медіа у виборі сюжетів, їхніх героїв, підбору експертів для коментарів уникати упереджень за ознакою гендеру та використання стереотипних уявлень про роль чоловіка й жінки в суспільстві. Схожі підходи мають поширюватися й на внутрішню діяльність редакцій / медіаорганізацій. Порядок та результати добору працівників усередині медіаорганізацій мають прагнути гендерного балансу, оплата праці чоловіків та жінок на аналогічних / схожих посадах не повинна бути різною, необхідно забезпечувати ефективні можливості для кар’єрного зростання жінок та сприяти їхньому впливу на розвиток відповідного медіа.

    Медіаорганізації зобов’язані впроваджувати політику абсолютної нетерпимості до випадків сексуальних домагань на роботі, використання службового становища в таких цілях та забезпечувати можливість для анонімного повідомлення про такі ситуації та оперативного й незалежного їх розслідування.Структурно підійти до розуміння гендерного питаннядопоможе нижче наведений алгоритм щодо висвітлення інформації з урахуванням гендерних аспектів.

    Джерело: Guidelines for Gender Sensitive Reporting. Prepared by Anita Ramšak, PhD. — URL: ekvilib.org/GUIDELINES_FOR_GENDER_SENSITIVE_REPORTING.

    Одним із найсерйозніших питань в українському медіаконтексті є створення та поширення матеріалів, що прямо чи побічно стосуються теми расової та етнічної дискримінації. Традиційно така дискримінація (і, як наслідок, мова ворожнечі та заклики до насильства чи ненависті) ґрунтується на глибоко вкорінених, несправедливих стереотипах, які почасти походять із важкого історичного минулого. Вони формують негативні очікування від певної соціальної групи та від поведінки її представників, і тривале існування таких негативних стереотипів та очікувань сприяє автоматичному узагальненню, тобто негативному ставленню до групи загалом, яке дуже важко побороти і яке не дає представникам групи вийти за межі замкнутого кола негативного уявлення про групу в цілому(так звана стигматизація)[21]. Більше того, концепція «confirmation bias» досить вдало відображає механізм поширення, вкорінення та домінування стереотипів: вже наявні уявлення або очікування певної особи про певну суспільну групу або явище призводять до того, що така особа шукає та звертає увагу виключно на інформацію, яка підтверджує її наявну позицію, тимчасом як позитивну інформацію про дискриміновану групу така особа ігнорує через невідповідність її першопочатковим поглядам[22]. Тобто у випадках, коли аудиторія має сумніви щодо доцільності дискримінаційних чи довколадискримінаційних поглядів, матеріали в медіа, сформульовані у ключі, що дозволяє підтримати мову ворожнечі або, щонайменше, не заперечувати її,сприяють культивуванню дискримінаційних та ворожих настроїв. Так, у справі Perinçek v. Switzerland ЄСПЛ прямо вказав на те, що навіть ремарки, зроблені в контексті політичних чи історичних дебатів, не мають стигматизувати конкретні соціальні групи й мають бути дуже обережними та збалансованими, аби не розпалити ненависть до конкретної групи у соціокультурному та геополітичному контексті[23].

    Взагалі, питання локальних контекстів є надзвичайно важливим, адже вони часто лише підсилюють небезпеку дискримінаційних висловлювань. Так, нейтральні для одного регіону тези в іншому часто сприймаються настільки полярно, що аудиторія починає на постійній основі надавати їм негативних конотацій. Наприклад, у справі Mugesera v. Canada суд встановив, що незнання локального контексту призвело до фактично безперешкодного поширення мови ворожнечі: вислів «таргани» щодо політичних опонентів спричинив неконтрольовані хвилі насильствав Руанді[24], адже належав до дискримінаційних висловлювань, які розділяли соціальні групи на умовних «ми» й  «вони».

    В українських реаліях особливо чутливою є тема дискримінації ромів, адже суспільство тривалий час формувало негативний образ представників цієї меншини й усталені історичні стереотипи та неефективність відповідних державних програм продовжують перешкоджати рівноправному та повноцінному включенню ромської громади в українське суспільство. Значною підставою такого упередження є відсутність достатньої кількості правдивої та повної інформації про життя й побут представників ромської етнічної групи, внаслідок чого інформаційний вакуум наповнюється чутками, вигадками й іншими дискримінаційними елементами[25]. Крім цього, в медіа часто можна побачити некоректні назви цієї меншини, що зайвий раз зміцнює негативне ставлення до цієї соціальної групи, а висвітлення в медіа життя ромської громади зводиться майже виключно до негативних повідомлень.

    Незалежна медійна рада рекомендує медіа зважати на локальні контексти під час висвітлення інформації, пов’язаної з расовими, етнічними та національними меншинами (зокрема і при поширенні матеріалів щодо подій за кордоном). При висвітленні культури й побуту національних та етнічних меншин рекомендується детальніше досліджувати їхні особливості та інтерпретацію з точки зору представників конкретної соціальної групи для належного, повного і збалансованого висвітлення цієї теми. Крім цього, варто утримуватися від вживання неправильних назв соціальних груп, а при прямому цитуванні третіх осіб, що використовують некоректну лексику, – зазначати належні назви у примітках, таким чином сприяючи формуванню правильного ставлення читача до висвітлених матеріалів.

    Темою, що потребує не меншої уваги і прискіпливого аналізу, є висвітлення релігійної інформації. ЄСПЛ у Norwood v. the United Kingdom зазначив, що стигматизація релігійних груп є не менш небезпечною, ніж дискримінаційні чи ворожі висловлювання на расовому та етнічному ґрунті[26]. Крім цього, суд також наголосив, що при висвітленні релігійних питань до уваги слід брати не лише локальні, а й загальносвітові контексти. Те, що робити неприпустимо, – це екстраполювати негативний досвід світового рівня на локальні групи та прирівнювати їх у поведінці з найгіршим історичним досвідом. Незалежна медійна рада запропонувала ґрунтовні рекомендації щодо висвітлення інформації, яка стосується релігійної тематики. Знайомитися з ними можна тут[27].

    Зрозуміло, що етичні кодекси навряд чи цілковито викорінять проблему нетолерантності в медіа, але вони можуть допомогти сфокусуватися на їхній соціальній відповідальності в таких ситуаціях. Журналісти можуть не знати напам’ять усі принципи етики, однак при цьому зобов’язані діяти етично. Це стосується й випадків, коли потрібно висвітлювати конфлікти: певна історія може бути правдивою, та слід зважати, чи не призведе її публікація до ескалації ситуації, а можливо – й до насильства, і чи публічний інтерес у поширенні інформації переважить такі ризики. Це сфера прийняття відповідних рішень редактором.

    Роботу всього видання краще допомагає оцінити колонка редактора. Втім є проблема з тим, що читачі мало цікавляться таким матеріалом. Вони зацікавлені в заголовках більше, ніж у зверненнях редактора. Водночас колонка редактора допомагає визначити політичні та ціннісні орієнтири видання, що дозволить читачу сприймати опубліковану інформацію більш зважено та з усвідомленням можливої упередженості з огляду на соціально-політичну позицію видання.

    Крім того, варто пам’ятати, що останні тенденції вказують на необхідність дотримуватися стандартів «відповідальної журналістики» (responsible journalism) при висвітленні будь-яких подій чи провадженні будь-якої медійної діяльності[28]. Це, в свою чергу, накладає на медіа обов’язок переглядати контент, легальність якого викликає сумніви, та за необхідності вживати заходів щодо дистанціювання редакції від змісту матеріалу, його балансування чи засудження відверто дискримінаційних висловлювань, що належать третім особам.

    Публікація матеріалу – процес, що потребує зважених і точних рішень редакції. Водночас це й питання внутрішньої відповідальності. Редакція має працювати над тим, щоб уникати зайвої сенсаційності чи маніпуляцій на тему негативних подій. Ніхто не заперечує права медіа поширювати інформацію в такій формі, щоб до матеріалу приверталася максимальна суспільна увага (зокрема, використання заголовків із великої літери, коротких влучних тез, сенсаційного тону тощо)[29]. Та це не дозволяє журналістам використовувати «безпричинно образливу мову» (gratuitously offensive language), а отже все одно передбачає дотримання базових етичних стандартів та збалансовану подачу матеріалу. Крім цього, в час соціальних мереж одна з нагальних проблем — це швидкість поширення інформації, адже від цього залежить як доставка правдивих даних до свого читача, так і питання цитованості та репутації медіа. Проте термін виходу публікації має також зважуватися балансом інтересів та відповідальним рішенням редактора, особливо це стосується чутливих тем, у тому числі дискримінації. Хоч новини й відносять до «швидкопсувного товару» (perishablecommodity), релевантність якого знижується прямо пропорційно затримкам у публікації[30], це не може слугувати підставою для поширення неперевірених, незбалансованих, упереджених чи дискримінаційних новин.

    Перед публікацією журналісту варто відповісти на такі запитання:

    Щоби бути ефективною для розвитку демократії та утвердження прав людини, журналістика має бути інклюзивною, відповідальною та відображати все суспільство. Журналісти мають розвивати ресурси, які репрезентують розмаїття думки, почуттів та досвіду, який переживають люди[31].

    Таким чином, Незалежна медійна рада, керуючись пунктом 4 Положення про Незалежну медійну раду, а також із метою покращення інформаційно-аналітичного контенту в українських медіа рекомендує:

    1) для медіа, журналістських та медіаорганізацій:

    – журналісти повинні визнати і пам’ятати про свою важливу роль у сфері протидії дискримінації та активізувати зусилля, щоб адекватно реагувати на випадки дискримінації;

    – медіа та журналістським організаціям необхідно організовувати регулярні навчальні курси для журналістів-професіоналів щодо міжнародних стандартів прав людини стосовно мови ненависті, дискримінації, свободи вираження поглядів та відповідних етичних кодексів поведінки;

    – журналістським організаціям слід також забезпечити ефективне впровадження етичних кодексів поведінки (політик) щодо запобігання мові ненависті та дискримінації; такі кодекси (політики) повинні поширюватися серед журналістів та медіаорганізацій, щоб забезпечити їхню гармонізацію та відповідність, а також обмін досвідом впровадження. Слід вживати ефективних заходів для подолання порушень таких кодексів (політик):

    – зібрати власні практики та політики у сфері протидії дискримінації, а після оцінки на відповідність стандартам широко застосовувати їх усередині організації;

    – формувати культуру рівності всередині організації, формувати нетерпимість до будь-якої дискримінації та / або сексуальних домагань, використання службового становища в таких цілях;

    – узгодити політику набору персоналу, яка заохочує журналістів – представників меншин та / або захищених / дискримінованих груп до зайняття масовою журналістикою та долучення до роботи організації;

    – заохочувати висвітлення й поширення розмаїття та інклюзивності українського суспільства в публікаціях. Це мають забезпечувати, зокрема, й внутрішні політики редакцій, які міститимуть належні рекомендації щодо висвітлення расових, етнічних, релігійних груп, людей з інвалідністю, ЛГБТК+ спільноти тощо;

    2) для журналістів:

    – збалансовувати різні позиції у процесі висвітлення тем дискримінації та активно попереджати про неприпустимість та небезпеку дискримінації;

    – у випадку поширення дискримінаційних коментарів публічних осіб – додавати загальний контекст ситуації, врівноважувати коментарями експертів та захищеної / дискримінованої групи, про яку йдеться;

    – опонувати респонденту, якщо той використовує дискримінаційні коментарі чи вдається до стереотипів та упереджень;

    – уникати поляризації «ми» та «інші», репрезентувати публікацією все суспільство;

    – бути гендерно справедливими під час підготовки сюжетів і публікацій, уникати навмисного використання стереотипних ролей чоловіка й жінки в суспільстві, крім випадків, коли таке використання матиме внесок у публічну дискусію (наприклад, коли публікація розвінчує або обговорює стереотипні ролі);

    – працювати над власним світоглядом: читати, пізнавати невідоме, розширяти обрії власних уявлень, боротися насамперед із власними стереотипами. Пам’ятати, що негативні упередження часто є результатом браку знань, досвіду, сміливості та відкритості до нового й невідомого у світі. Страх «іншого» та «незнайомого» є природним, проте задля цивілізаційного розвитку необхідно робити щоденні інтелектуальні й моральні зусилля для поборення такого страху;

    3) для уряду та компетентних органів державної влади:

    – сприяти обізнаності та впроваджувати культуру інклюзивності, поваги до різноманіття й толерантності на всіх щаблях освітнього процесу; зокрема, включити відповідні курси до освітньої програми майбутніх журналістів;

    – дослідити питання гендерної рівності в медіаіндустрії та оцінити стан дотримання прав чоловіків і жінок у медіапрофесії;

    медіарегулятору: в консультаціях із громадянським суспільством та медіа розробити та впровадити систему реагування на випадки розпалювання ненависті та ворожнечі за ознаками раси, кольору шкіри, мови, релігії, гендеру, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, сексуальної орієнтації або за іншою ознакою у відповідному медійному контенті;

    – проводити регулярні консультації із громадянським суспільством та медіа з метою виробити ефективні інструменти протидії мові ненависті та дискримінації в українському медіасекторі, включаючи освітні програми, програми з медіаграмотності, програми з розвитку відповідального громадянства, програми підтримки створення тематичного контенту з акцентом на правах людини тощо.

    [1] Handyside v. The UK, Application No.5493/72, 1976. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57499.

    [2] Amal Clooney and Philippa Webb. The right to insult in International Law // Columbia Human Rights Law Review. — URL: http://hrlr.law.columbia.edu/files/2018/04/The-Right-to-Insult-in-International-Law.pdf.

    [3] Harry Holkery, former General Assembly President // UN Observance of World Press Freedom Day Focuses on Relation between Racism and Press Freedom (PressRelease). — 2001. — URL: https://www.un.org/press/en/2001/obv209.doc.htm.

    [4] Price M E, Free Expression, Globalism, and the New Strategic Communication (Cambridge University Press 2015), page 23.

    [5] Delfi v. Estonia, Application No.64569/09, 2015. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-155105.

    [6] Тамара Ісакова. Мова ворожнечі як проблема українського інформаційного простору // Стратегічні комунікації. — URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/C21COM=2&I21DBN.

    [7] Там само.

    [8] Féret v. Belgium. ApplicationNo. 15615/07. — 2009. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-93626.

    [9] Le Pen v France. ApplicationNo. 18788/09. — 2010. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-98489.

    [10]Jessica S. Henry, Beyond Free Speech: Novel Approaches to Hate on the Internet in the United States, 18 (2009) 18 INFO. & COMM. TECH. LAW, Amal Clooney and Philippa Webb. The right to insult in International Law.

    [11] Jerslid v. Denmark. Application No.15890/89. — 1994. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57891.

    [12] Recommendation of Committee of Ministers No. R (97) 21 on the media and promotion of a culture of tolerance. — URL: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=090000168050513b.

    [13] Закон України “Про телебачення і радіомовлення”, стаття 57. — URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3759-12#top.

    [14] Кодекс журналістської етики. — URL: http://www.cje.org.ua/ua/code/nihto-ne-mozhe-buty-dyskryminovanyy-cherez-svoyu-stat-movu-rasu-religiyu-nacionalne-regionalne.

    [15] (ред.) Об’єктивність у тлумаченні НМР розглядається як ненав’язування суб’єктивної позиції.

    [16] Vejdeland and Others v. Sweden, ApplicationNo. 1813/07. — 2012. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-109046.

    [17] Позбутися дискримінаційних «ізмів». — Харківська правозахисна група. — URL: http://khpg.org/index.php?id=1558094220.

    [18] Beizaras and Levickas v. Lithuania. Application No.41288/15. — 2020. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-200344.

    [19] General Media Monitoring Project Reports. — URL: http://whomakesthenews.org/gmmp/gmmp-reports.

    [20] NDI (1 March, 2016), NDI Research Dispels Myths about Women’s Political Participation in Ukraine. — URL: https://www.ndi.org/ndi-ukraine-gender-research-story.

    [21] Why do Prejudice and Discrimination Exist? — URL: https://courses.lumenlearning.com/waymaker-psychology/chapter/why-do-prejudice-and-discrimination-exist/.

    [22] H. Shahram, What Is Confirmation Bias? — 2015. — URL: https://www.psychologytoday.com/us/blog/science-choice/201504/what-is-confirmation-bias.

    [23] Perinçek v. Switzerland. Application No.27510/08. — 2015. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-158235.

    [24] Mugesera v. Canada (Minister of Citizenship and Immigration). — 2005 SCC 40. — URL: https://scc-csc.lexum.com/scc-csc/scc-csc/en/item/2273/index.do.

    [25] СТРАТЕГІЯ захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року. — URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/201/2013.

    [26] Norwood v. the United Kingdom. Application No. 23131/03. — 2004. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-67632.

    [27] Рекомендація Незалежної медійної ради № 9 «Як писати про релігії, конфесії та / або релігійні організації без упереджень, стереотипізації та розпалювання ворожнечі» URL: https://mediarada.org.ua/recommendations/yak-pysaty-pro-relihiji/

    [28] Zarubin and Others v. Lithuania. Application Nos. 69111/17, 69112/17, 69113/17 and 69114/17. — 2019. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-200110.

    [29] Yordanova and Toshev v. Bulgaria. Application No. 5126/05. — 2012. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-113542.

    [30] Cumhuriyet Vakfi v. Turkey. Application No.28255/07. — 2013. — URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-126797.

    [31] Aidan White. Ethical Challenges for Journalists in Dealing with Hate Speech. — URL: https://www2.ohchr.org/english/issues/opinion/articles1920_iccpr/docs/CRP8White.pdf.

    Інші рекомендації

    Рекомендація № 9. Як писати про релігії, конфесії та / або релігійні організації

    Як писати про релігії, конфесії та / або релігійні організації без упереджень, стереотипізації та розпалювання ворожнечі Незалежна медійна рада сформулювала рекомендації для журналістів і медіа, які прагнуть висвітлювати події в релігійній сфері, дотримуючись професійних стандартів. Стаття 35 Конституції України гарантує кожному свободу віросповідання, яке включає «свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово […]

    (англ.) Recommendation No. 9. On how to write about religion, denominations and/or religious organizations

    Recommendation No. 9. On how to write about religion, denominations and/or religious organizations without bias, stereotypes and incitement to hatred The Independent Media Council has prepared recommendations for journalists and the media seeking to cover religious events, in accordance with professional standards. Article 35 of the Constitution of Ukraine guarantees everyone the freedom of religion […]